#3
Дмитро Муранцев
До повномасштабного вторгнення Маріуполь був набагато кращим, ніж Донецьк. Донецьк зупинився у 2014 році. Маріуполь із 2016 відбудовувався на очах. Коли я остаточно переїхав туди 2019 року, у мене на очах усе будують – нову дорогу, проспект, нові будівлі. Драмтеатр робить ремонт – дах; коледж, куди я вступив – там теж роблять ремонт. Усі об’єкти, з якими я взаємодіяв, вони всі були в ремонті. Інфраструктура, сервіс, громадський транспорт… У Донецьку совдеп якийсь їздив, а тут я міг з Apple Pay розплатитися де завгодно, навіть у кіоску. Я готівкою взагалі не користувався. А в Донецьку немає банків.
Я приїхав, і всім місцевим розповідав, чому Маріуполь це круто, тому що я з Донецька, а для них це все відбувалося поступово, вони цього не помічали. Вони не розуміли, навіщо нам в Євросоюз, а це просто – ходить тролейбус, у ньому кондиціонер, телевізор, вай-фай, і там написано: „Тролейбус придбано за підтримки Євросоюзу”. Ну принаймні через це нам потрібно в Євросоюз, відкрийте очі.
І все одно, молодь це помічала. З’явилися нові тенденції, і круті двіжухи всі відбувалися українською мовою. Як би це парадоксально не було, люди почали сприймати те, що Україна це добре, а те, що пов’язано з Росією, це щось інше.
Коли бачиш щось російською, перша асоціація, що це щось старе, щось із Совка, коли раніше ще писали російською. А якщо щось українською, значить, це щось нове.
Різні молодіжні заходи, фестивалі, все це розвивалося дуже активно саме українською мовою. Я сам особисто кількох людей „перевів” на українську мову. Я ніколи не нав’язував, я просто казав: „Мені забороняли дуже сильно, тому дайте я тут покайфую тим, що живу в Україні”.
.
Я намагався вести контрпропаганду
Я не вірив [у повномасштабне вторгнення]. У нас виїжджають підприємства, а я думаю: „Вони що взагалі? Може через ковід у них дах поїхав, і через кожну дрібницю будемо тепер закриватися?”. Не може ж Росія бути настільки тупою, щоб 8 років заперечувати, що вона проти нас воює, і на дев’ятий рік ось так розкрити всі карти і сказати: „Так, я проти вас воюю”. А навіщо тоді ти до цього 8 років говорив, що ДНР це не ви, якщо зараз збираєшся відкрито напасти?
І він це зробив! 4 ранку, у мої двері в гуртожитку стукає мій друг, а він любить просто мене побудити… Ну, ми ж студенти, любимо повеселитися, і я йому кажу: „Чувак, ну давай цього разу ти мене не будеш?!”. У мене був якийсь важливий день у коледжі. А він мені: „Чувак, почалося!” – „Що почалося?” – „Війна!” Я почав сміятися. Одразу ввімкнув Ютуб, там Стерненко – реально почалося. Ми сидимо і сміємося – він що, дебіл? Ну все – йому капець. Його санкціями обкладуть, і Росія в принципі зупиниться. Так і сталося, вона зараз повний ізгой.
І почалося. Почали писати різні мудаки, які за Росію, типу: „Діма, як ти там? Ну нічого, потерпи трохи, 2-3 дні і все закінчиться”. У сенсі, а що 2 дні? Вони не дійшли до Маріуполя – про Київ навіть мова не йде.
Минає тиждень, у нас ще є зв’язок, навколо вибухи, але в Маріуполь ще не зайшли. І я постійно в соцмережах активно знімав Маріуполь на телефон, з українськими прапорами – „Росія не змогла. Вона слабша, ніж Україна, вона не змогла зайти в Маріуполь за тиждень. Вона не може Київ взяти за два дні, саме тому, що не може зайти навіть до Маріуполя. Маріуполь за 20 км від Донецька. Вона дуже слабка. Вона не сильна, не страшна”.
Я намагався вести таку контрпропаганду. Що [Росія], навпаки, це посміховисько, це жалюгідне видовище – це те, чого боялися Штати? Навіть я думав, що вона не настільки тупа, щоб напасти. Але якщо нападе, то реально до Києва дійде, зайде, і потім почнуться якісь переговори. Але вона це зробила і не змогла це зробити. Вона просто все життя лякала – у неї немає таких сил. Але які раніше були стереотипи? Так, корупція, але армія – армія в них сильна. Якби в них не було сильної армії, вони б давно розвалилися. Так виявляється, що вона на балачках трималася.
Ні, я зараз, звісно, не заперечую – наш ворог дуже сильний, це зрозуміло, і наші ЗСУ роблять просто неймовірну роботу, ми реально серйозно тягаємося з другою армією світу. Але якою б вона не була, ми все одно просто воюємо з великими силами і з ядерною країною. Грош ціна їхнім словам.
.
Вибачте мої ноги, але вас найменше шкода
Я визираю у вікно – усі люди біжать знімати готівку. Усі банкомати [відключилися]… У мене така проблема – у мене все було в телефоні, я навіть загубив свої картки. Банки, звісно ж, не працювали. Я не знаю, де мені взяти готівку. Можна було через номер телефону, але нові сучасні банкомати, де це можна було зробити, теж відключилися. І я шукав магазин, де можу розплатитися карткою. Натрапив на магазин „Галя Балувана”. Це мережа магазинів пельменних, і вони робили свої пельмені. Там я отоварився на всі гроші. У мене і грошей-то особливо не було, студент адже, гривень 1000 залишалося, так я на всі гроші накупив пельменів. Приблизно тиждень тримався тільки на пельменях, але мені було в кайф, бо я люблю пельмені.
Потім – порожні вулиці. Щодня ставало гірше й гірше, але ти в тому азарті перебуваєш, і не помічаєш цього. Почали постійно моніторити Телеграм-канали щодо обстановки в Маріуполі. Стали стежити за всім. Наприклад, потрібно здати кров для поранених військових. Прибігаю, а там уже величезна черга з маріупольців, які здають кров для ЗСУ.
До мене черга так і не дійшла. Мене відправили додому, бо дуже багато крові здали. Вона швидко псується, кажуть, приходьте через три дні. Я повертаюся, і до мене черга знову не доходить. Я так і не здав кров – двічі намагався, але не здав.
Потім опа! Вводять комендантську годину з шостої вечора. Уже реально складно знайти магазини, не те, що карткою розплатитися. Опа! Починається якесь мародерство. Люди просто починають розкривати магазини, брати їжу, цим користуються різні алкаші, починають бухло там брати тощо. Потім з’являється поліція, яка починає це контролювати – взяв ти з цього магазину тільки їжу чи взяв ще й алкоголь, а на фоні воно все ближче і ближче прилітає.
Потім обірвалося світло, і ти думаєш, що це зовсім депресуха. А в мене кімната (я жив на третьому поверсі), по центру вікно, збоку ліжко, стіл письмовий, на ньому ноутбук (я там писав конспекти). Я беру ліжко, ставлю на вікно, вертикально, постіль розкладаю біля дверей, і потім прикриваюся столом – ліг за ним. Тільки ноги було видно, але я думаю – з усього тіла, вибачте мої ноги, але вас найменше шкода. Умовно кажучи, для життя можна протез поставити, тільки якщо влучить не в голову.
Я вже сплю на підлозі, все трясеться – світло знову дали. „О, та, все нормально!”. Я тоді ще грав у Lego Mario SuperHero. Не знаю чому, але мені потрібна була якась гра, яка б мені настрій піднімала. Я просто грав у Лего-ігри для дітей.
Потім знову прилітає і мені стукають у двері. Сусідка каже: „Все, Дімо, йдемо на перший поверх. Ми всі збираємося на першому поверсі” – „Ні фіга!”. – „У сенсі ні фіга? Це ж війна!” – „Та яка війна? Ви що, на приколі? Я в Донецьку був у 2014 році, там теж саме було, теж прилітало, так само лежали в коридорі, потрібно відкрити рот, правило двох стін, це для мене не в новинку”. Все одно вона мене попросила, я спустився, а там тупо весь наш гуртожиток. Усі вже внизу, усі стелять собі на підлозі матраци… Знову вимкнули світло, потім зникла вода і пропав зв’язок.
.
Тебе починає крити шиза
Був початок березня, ще стояв сніг, вночі пройшов дощ, сніг став танути, і я прокидаюся від звуку відер – люди почали збирати дощову воду. З’явилася в нас якась спільна кухня. Тепер варили багато пельменів. Мої пельмені давно розтанули в холодильнику. Загалом було холодно, бо гуртожиток без опалення, а холодильник ще трохи зберігав холод, але він не працював, бо не було електрики. Можливо, вони навіть зіпсувалися, але я цього не помічав. Я це якось їв.
Потім приїжджає одного разу група – десь 14-20 людей. І це біженці з села, яке повністю вщент знищене. І вони тепер теж із нами живуть – ми їм виділили другий поверх. Потім до нас приїхали представники гуманітарних організацій, типу Червоного хреста, але не факт, що це саме вони. Поставили нам великий кулер із питною водою літрів на 50.
Усе – тепер це притулок, бомбосховище, грубо кажучи. Почалися в нас чергування. [Почали] Закривати двері на замок. Вибігали на вулицю, як у грі Fallout. Черги в єдині відкриті магазини – по п’ять годин. Стоїш, міняєшся з іншими друзями, починаєш спілкуватися, знайомитися з людьми, тому що немає телефонів.
Я почав знайомитися з людьми з гуртожитку, а там жили актори нашого театру, які зараз з нами працюють – Олена, Ігор, їхній син Матвій. Ми познайомилися з ними, а я раніше їх як студент бачив тільки на сцені.
У гуртожитку сформувалися дві команди – одні ходили й мародерствували, а інші доїдали свої запаси й казали, що до цього опускатися вони точно не будуть. І почали спати – хтось ніж сховав під подушкою – щоб не вкрали їжу або тебе не придушили, бо ти ж проти [мародерства]. А ще ці переселенці – ти взагалі не знаєш, хто ці люди… І тебе починає крити шиза. Хто це? Може він завтра тебе обікраде, потім фіг знайдеш. Ти ж не знаєш цих людей.
.
Нафіга тобі ця мука?
Гроші вже не мали значення – мала значення можливість їх витратити. Ми стояли в чергах, і офіційно купували їжу. Тобто ми не мародерили, а намагалися все одно дотримуватися правил. Якби почалася дикість, це закінчилося б дуже погано.
Уже така дикуха відбувається – я непомітно для себе сплю в коридорі на першому поверсі, уже дотримуюся правила двох стін. Стабільно прилітає поруч, позаду нас повністю вигорів панельний будинок, перед нами теж прилітає.
І ось 5 березня, і в ніч над нами пролітає літак, так низько, і настільки стало страшно… Я підлетів і впав. Потім вранці мене будить чувак, який був на курс мене старший, Андрій (він зараз у Києві), і каже, що військові з гучномовцем на машині оголосили евакуацію з Маріуполя – від Драмтеатру до Запоріжжя. Тобто: „Збирайте всі речі і йдіть до Драмтеатру”. Це точка, звідки їдуть до Запоріжжя.
У мене на той момент там [у Маріуполі] була дівчина. Зараз це просто моя подруга, вона зараз у Німеччині. Слава богу, все добре. Вона жила на околиці міста і пішки це година, якщо швидко. Я розумію – піпець, а я не можу без неї взяти і поїхати. Я сказав Андрію, щоб він ішов до Драмтеатру, а я з дівчиною підійду пізніше.
Я побіг за нею – я реально біг під обстрілами. Уже реально небезпечно було пересуватися містом.
Я її зустрів, вона стояла в якійсь черзі в магазин. Там магазин якийсь закривався, роздавали муку. Вона стоїть уся біла в муці: „На фіга тобі це мука?” А вона сама не знає, на фіга воно їй. Я забрав її та її маму.
.
Ти в такому стані, як персонаж, повністю впевнений у своїх діях
І ось ми приходимо до Драмтеатру. У мене є відеоповідомлення в Телеграмі – це те, що я встиг відправити мамі й усім друзям у Телеграмі, а потім усе вимкнулося:
«У нас в Мариуполе полный капец. Абсолютно центр горит полностью, Порт-сити, метро, микрорайон возле Порт-сити. Дима сегодня забрал нас с 23-го [района], мы бежали, над нами летали снаряды, над нами летало все», – объясняет Лиза в видеосообщеним. «Але мы не униваемо, и Росii буде пизда, и ми обовʼязково переможемо!», – вмешивается Дмитро. «А сейчас мы в убежище в Драме, будем ждать коридор», –продолжает Лиза. «Оркам пизда, слава Україні!», – добавляет Дмитро.
Вона сказала – це дуже важливо, що ми в притулку в Драмі, будемо чекати на коридор. Тобто це не просто: „О, виглядає безпечно”, ніхто не думав, що Драмтеатр це безпечно. Ми не дебіли, ми просто чекали автобуси, ось ця була єдина причина – це серце міста і найвідоміша точка в місті. Звичайно, якщо почнеться евакуація, то все почнеться з драмтеатру, тому ми були там.
З 5 березня до 16-го ми там жили, і щодня я їм обіцяв, що ми завтра поїдемо. Я їм це обіцяв, а вони все більше впадали в депресію. Я вже сам не вірив, звичайно, але я обіцяв, тому що я взяв на себе відповідальність – я їх туди привів. Її мама постійно говорила: „Давай повернемося до квартири”. Вона була в сильному стресі, і реально не усвідомлювала.
Ну, якщо подивитися на мене, я теж не зовсім адекватно реагую, я кажу – це був адреналін. Я намагаюся бути позитивним, коли там реально пекло. Зараз, коли відійшов від цього, дивлюся на це все, і мене аж панічна атака накриває, а тоді я був постійно в цьому стані.
Це як актор, який вийшов на сцену, а потім збоку на себе дивишся і дивуєшся – ні фіга собі, я що реально це робив? Ти в такому стані, як персонаж, повністю впевнений у своїх діях, і там було точно так само.
Там не було будівлі, вона була ніби з людей побудована. Ні стін, ні підлоги – тільки люди. Наче це сюрреалістичний сон – я ходив по людях, вони вже живуть на підлозі. Вони вже нічого не шукали, вони тупо там живуть. Стіни в людях, діти плачуть, кашляють, коронавірус – взагалі по фігу. Я стільки людей, напевно, у житті ніколи не бачив.
Виникали суперечки між людьми. Вони билися за куточок. „У мене четверо дітей!” – „А в мене троє, але одне немовля!”. Вони билися не за кабінет, а за просто куточок біля стіни, де менше вікон.
Ми зайшли в підвал, там усе було зайнято. Потім ми знайшли куточок, який був забитий металобрухтом. Ми просто відтягнули його десь за півдня і тепер це наш куточок. Знайшли макулатуру – якийсь радянський архів. Накидали звідти паперу, і спали на ній, щоб не просто на цементній підлозі. Їжа поки що була та, що взяла мама [Лізи, моєї подруги].
.
Нас рятували тільки чіпси
Раз не „приїхав коридор” – я кажу, все нормально, ми поїдемо. Ще раз не „приїхав”, ну, я виходжу на вулицю, щось шукати. Військові наші розкривали магазини, і можна було взяти залишки, але там була така тиснява – світла ні в кого немає, ти тупо тільки на звук орієнтуєшся. У супермаркеті, де багато скляних пляшок, де реально небезпечно, підлога в чомусь розлитому, розбитому склі, ти орієнтуєшся тільки за звуком, і не бачиш нічого, там темрява скрізь, тому що ніхто не може посвітити. Зі свічкою ти там не походиш, а ліхтариків немає. Ти просто пам’ятаєш, де що лежить, коли ти тут був ще до війни. Ага, тут чіпси, 100% тут чіпси. Хоп, взяв.
Ми розподіляли обов’язки. Наприклад, сьогодні я йду шукати щось поїсти, а мама Лізи шукає по театру місце, де є генератори, щоб зарядити хоча б до 2 відсотків телефон. Ліза мала відстояти в черзі, отримати те, що роздавали волонтери в Драмтеатрі. Наприклад, на сніданок видавали по печінці та окріп. Якщо в тебе є чайний пакет, то можна було туди мокнути. Потім на обід давали бульйон. І це реально бульйон. Це називалося супом, але на таку кількість людей, це просто вода. І це вже нормально. Ну і якщо є вечеря, то це те саме, що й на сніданок.
Так проходили дні. Ти не купаєшся взагалі, не голишся. Умивалися ми і зуби чистили в туалетах, там набирали воду з пожежних запасів. Вона була гірка, її пити було не можна, але прополоскати рот після зубної пасти було можна.
Ось так ми жили до 16-го. Усе гірше й гірше, голод підпирав, запаси закінчувалися. Нас рятували тільки чіпси тим, що вони могли зберігатися у відкритому стані й вони не ставали настільки огидними, щоб їх не можна було їсти. Це в принципі консерви – і вони калорійні.
Потім, коли були в Ужгороді, ми ставили виставу на основі наших історій. І була історія, це і є опис усього мого існування в тому стані. Це можна вважати чорним гумором. Я розповідаю не чиюсь історію, а свою, і я сам до кінця її не усвідомлюю, бо підсвідоме блокує це.
Дмитрий Муранцев на сцене театра TFN в Кишиневе во время репетиции спектакля „Крик Нации”. Май 2023 г.
.
Який нах*й пакет?!
Це було 6 березня, другий день у театрі. Я заспокоював Лізу: „Давай прогуляємося Маріуполем, пошукаємо їжу, подивимося, що за обстановка”. Тому що потрібно спілкуватися з людьми, щоб ти повністю не з’їхав з котушок. І ми виходимо і йдемо. Почули, що супермаркет поруч із Драмтеатром закривається і розпродає останню їжу, і там можна було купити хліба! Ми йдемо, стоїмо в черзі, і я чую, що по сарафанному радіо доходить фраза: „Військові розкрили ЦУМ, і пускають туди людей набрати їжі”. Я кажу: „Лізо, залишайся в цій черзі, а я піду і перевірю, так це чи ні”.
Так з’ясувалося, що військові пускали людей, і там та темрява, про яку я говорив раніше. Я заходжу, розумію, що там хаос. Люди між собою б’ються, кричать, лаються. У когось ще ліхтарики є, у когось ні. Я бачу, що там можуть вбити за їжу. Я розумію, що якщо зараз мене штрикнуть, моя мама мене фіг знайде, тато теж. Навіть Ліза – моя дівчина, вона теж не знайде.
Тоді я взяв дві пачки чіпсів і йогурти, прострочені всього на один день! Я так радів, це ж кайф!
Я повертаюся в чергу до Лізи і хвалюся їй: „Глянь, що в мене є, я роздобув чіпси, а прикинь, ми тільки стали в чергу, і коли черга дійде, ми купимо хліба! Ну чого ти плачеш? А завтра поїдемо! Ми поїдемо, у Запоріжжя приїдемо, у нас ще залишаться залишки!”
І це всі почули в черзі, і налітають на мене, як шуліки: „Де ти взяв?” – „У ЦУМі?” І бабка кричить: „У якому ЦУМі?” – „Ну там, військові пускають”. – „Так там же ні фіга нема”. Вона просто вихоплює в мене одну пачку чіпсів і тікає: „Ну дай хоча б чіпсів!”. А я стою і думаю, бігти за нею чи ні. Думаю, побіжу в Драмтеатр, занесу це все, бо розтягнуть.
Залишив Лізі протерміновані йогурти, ми їх потім у черзі випили, забігаю до Драмтеатру, а там сидить мама Лізи в нашому підвалі, в куточку, і плаче – це дефолтний стан плакати в цей час, а я такий, як Спанч-Боб, бігаю і постійно їх підбадьорюю, як у відеоповідомленні. Я беру і кажу: „Ну чого ви сумуєте, гляньте скільки чіпсів!” І вона реально так зраділа, пипець: „А мені волонтери дали шматочок сиру!”. І показує ось таку фігню, маленький кубик. Виглядає як пармезан, але насправді сирний продукт. Кажу: „Тсс! Сховайте його, поки якась божевільна бабця у вас його не вихопила, як у мене чіпси, і ми всі ввечері з’їмо!”.
Отже, я повертаюся назад у чергу до Лізи. Черга взагалі не просувається. Ну добре, стоїмо, я розповідаю про сир, і вона каже: „Дім, тут така штука – нам потрібен пакет, ми маємо в чомусь понести продукти, ми ж не понесемо їх у руках. Повернися назад у Драмтеатр, нехай вона тобі дасть пакетик”. – „Але як? Чому ти не сказала про це раніше?” – „А як, я що тобі зателефоную чи що?” А там реально метрів 400 бігти.
Ну добре, я побіг за пакетом. На половині дороги чую літак, а в нас замість повітряної тривоги – звук літака. Жжжж… Куди бігти? У бік Драмтеатру чи назад до Лізи? Може бомба на них зараз упаде?
І я чую, як у фільмі, свист бомби. Я за ці миті, поки вона летіла, встиг упасти на підлогу, встаю, починаю молитися – не знаю, звідки я знаю молитви. Встиг з усіма попрощатися… Ба-бах! А я живий.
Я встаю, бачу дим у стороні Драмтеатру, і мені видно, що дим десь між ЦУМом і Драмтеатром. Ага, добре, значить не в Лізу.
Я прибігаю в Драмтеатр за пакетом, і мені на зустріч прилітає мама Лізи. Її трясе, вона кричить: „Де Ліза?! Що ти тут робиш? Чому ти її залишив?”. – „Я прийшов за пакетом”. – „Який нах*й пакет?!”.
Прибігають волонтери – вона на весь Драмтеатр кричала. Усі заткнулися, слухали її. Волонтери починають її від мене відривати. Її всю трясе, потім її відкачували транквілізаторами медсестри. А я думаю: „Блін, я не знаю, я просто прийшов за пакетом. Я сам у шоці”.
Волонтери запитують: „Що сталося?”. – „Я не знаю, я просто прийшов за пакетом”. А вони кажуть: „А що, ти був із Лізою? Де Ліза? Де твоя дівчина?”. Я вже реально обісрався, я не знаю, що з нею.
.
У тебе пакет є?
Ми разом із волонтерами біжимо разом у ту чергу, а там взагалі – відстань 400 метрів, але там інша реальність, спокій повний, феншуй. Я прибігаю, вона стоїть спокійно: „О, Діма, а де пакет?”. – „Лізо, який нах*й пакет? Мене ледь не вбила, по-перше, бомба, а, по-друге, твоя мама! Там просто паніка!”. – „А чого паніка? Ну я чула, десь щось бахнуло…”. Кажу волонтерам: „Забирайте Лізу на фіг до її мами, поки та взагалі не тронулася, а я цю чергу витримаю сам без пакета. Якось впораюся”.
Стою, черга доходить до мене. Говорити треба дуже швидко, бо позаду мене дуже багато людей, і всі вони досить злі, і обстріли, і прилітає десь поруч. Я просто кажу: „Так, дайте мені, будь ласка, чогось солодкого (дали дві шоколадки), дайте цигарок (і вона дає мені шість пачок цигарок), і, головне, хліба (вона дає один буханець). А можна ще одну?”. Дістаю паспорт Лізи, і кажу: „Ось я, а це дівчина, вона теж була в черзі. Вона просто не витримала і пішла, але я для неї беру другий буханець”. І за паспортом вона мені дає ще один буханець хліба. Щоб було зрозуміло – це крихітні буханки. Чорного. Бородинського.
„Фух, спасибі!”. І весь прикол у тому, що вона каже: „А як ти це все понесеш? У тебе пакет є?” – „Ви що, продаєте пакети?”. – „Звичайно. 100 гривень”. Це пипец дорога ціна для пакета. Пакет коштує 50 копійок… Я просто істеричним сміхом кажу: „Беру!”. І ось я взяв дві буханки хліба, шість пачок цигарок і дві шоколадки, і ще пакет на додачу, і все це мені вийшло у 800 гривень. Ну це нічого.
Я повертаюся туди радісний. Звісно, мені вставили за цей пакет, але вони ж самі хотіли пакет, у чому проблема? Потім ми жартували, що цей пакет збережемо, у рамку поставимо, коли виберемося.
.
От як би ти хотіла померти?
Доходило до того, що не можна було виходити з Драмтеатру. Воно все ближче і ближче. Реально смерть наближалася. Прилетіло вночі в цей ЦУМ, його на хрін розбомбило. Уже так сильно чути – вона просто за нами ця смерть бігала. Ти розумієш, що на тобі така відповідальність, а їм кажеш: „Все буде нормально”. Я питаю Лізу: „От як би ти хотіла померти?”. – „Звісно від прямого влучення”. Тобто варіант від старості не розглядається – звісно, від прямого влучання, щоб не від чадного газу, щоб не від мук. Я відповідаю: „Так, було б круто від прямого влучання. Щоб одразу – оп, і все”. І потім, тієї ж хвилини: „Ну добре, але цього не буде, приїде ж автобус…”. А там не те що автобуса, вже доріг немає, якими автобус може приїхати. Там просто… Це як у фільмах, реально міста немає, і стоїть один Драмтеатр посеред хаосу.
І ти просто розумієш – це питання часу. Але, з іншого боку, дивишся скільки людей [навколо] – ну як може сюди прилетіти?
І ось 15 березня половина всього Драмтеатру виїжджає своїми силами на Бердянськ. Усі, у кого були машини, виїжджають. Вони самі організувалися. Взяли куртку Червоного хреста, прив’язали на капот першої машини, скрізь понаклеїли листочки з написом „Діти”, і поїхали на свій страх і ризик через російські блокпости. Я попросився до кількох водіїв, але вони, звісно, сказали, що в них зайнято, а сам думаю – а куди їхати? Бердянськ окупований, мені з донецькою пропискою куди їхати?
Тим, хто виїжджав, хтось телефоном розповів про безпечний маршрут. У нас ловив зв’язок біля церкви [неподалік]. Але потім він пропав і там. Його просто тупо глушили росіяни і постійно пускали дезінформацію, типу все, Одесу окуповано, Харків наш, вам немає сенсу влаштовувати опір, уся Україна – все. Ти реально думаєш, та ну, не може бути. Але потім виникає думка, що „я не знаю, я десять днів у повному вакуумі”.
15-го всі поїхали, і ти бачиш, вдвічі менше людей стало, а потім оп – і в Драмтеатрі так само, як і було до цього, а це тому, що з третього й четвертого спустилися люди на перший і другий, і ти розумієш… Йо-моє, так вони були навіть на третьому поверсі! [Через це відчуття, що] Нічого не змінилося – така сама черга… так само багато людей.
Я зустрічаю Віру Федорівну – вона була моєю викладачкою з вокалу. Я так був їй радий! Вона мене запитує: „Ну що, Дім, ти тут до останнього?”. – „Ну так”. І вона теж із Донецька. Ми так подивилися і мені стало… Я так… ну, я справді дуже радий, що ця зустріч відбулася, і мене особисто ця зустріч дуже підбадьорила. Там взагалі, коли якого завгодно знайомого зустрічаєш, радієш цьому, наче це рідний брат.
Ранок 16-го березня Ліза каже: „А давай доїмо ту рибу, яку ми залишили…”. А вона ненавидить рибу. Я ще так здивувався… „Добре, давай, але давай спочатку вмиємося.” А щоб помитися, потрібно піднятися з підвалу на перший поверх.
Якщо б ми піднялися, ми б загинули, бо саме через хвилину впала бомба.
Якщо б я тільки почав підніматися, я б загинув.
Якщо б я вирішив за півгодини піти на вулицю заварити чай, я б загинув.
Якщо б я хоч щось зробив, крім того, що я зробив, я б загинув.
Тобто з десяти варіантів, тільки один був не загинути. Усі інші дев’ять – це смерть. Це не те, що виграти мільйон доларів у лотерею. Це виграти друге народження, виграти життя. Один невірний крок – і тебе не існує.
Ми сидимо… Ця бомба, вона впала так: „Бах!”. І такий гуркіт почався… Усе трясло, наче поїзд їде поганою колією. Ми так із Лізою дивимося одне на одного в ступорі. Такий пил… У нас на Донбасі шахти, і там коли спускаєшся в шахту, витягаєш руку і не бачиш пальці через пил. І тут те саме. І це в підвалі – у підвалі рідко що чутно було. Ти чуєш, як воно посилюється і посилюється… Нас що, чергою „градів” закидали? Потім, як виявилося, це просто сипалася будівля Драмтеатру. Це купа будівлі з людьми… Ми дивимося, і навколо нас пробігають люди, і хтось кричить: „Усе! Театру немає!”. Я це чую, і тут перше, що я згадав, це те, що ми задихнемося від чадного газу. Нас завалило. Це просто як заживо бути похованим – ми найбільше цього боялися.
.
Я стою в костюмі Людини-павука, але я ні хера не супергерой
Я нічого не кажу, вибігаю без речей, просто подивитися на вихід. Виглядаю – промені сонця, і люди виходять… Фух! Повертаюся назад, ми збираємо речі. Взяли тільки документи. Вони були в сумці з ноутбуком (у мене ноутбук, який пережив війну, блін). Ми беремо сумку для ноутбука, у мене піжама Людини-павука, і я в цьому костюмі і вибіг. Руки в рибі, ми вибігаємо, виходимо через боковий вихід. Я бачу підлогу, чую на фоні, що там люди кричать, і я думаю, я зараз повернуся, і невже я не побачу там величезну будівлю Драмтеатру? Я повертаюся, а там гора, просто цегла… І люди кричать із тих завалів, що вони живі, що їх щось придавило, вони ще тут.
Хтось втратив батьків, хтось втратив, навпаки, дитину. Хтось намагається розгрібати завали, а це неможливо – вони тонни важать. Я на це дивлюся, а літак нікуди не подівся, він далі летить, ніби дивиться, що він накоїв.
Навколо стільки людей бігає, якісь поодинокі машини проїжджали повз, люди просто як зомбі на ці машини кидалися, на швидкості, тупо щоб просто хоч кудись вибратися.
Я стою в костюмі Людини-павука, але я ні хера не супергерой. Ліза стоїть поруч і питає: „Дім, що робимо далі?”. – „А я не знаю, що ми робимо далі”. Я не можу вже сказати: „Завтра ми поїдемо”. Усе, фініш! Немає жодної будівлі в Маріуполі, куди ми могли б піти. Усе, Маріуполя немає. Він знищений.
Ти розумієш у такий момент, що ти просто заново народився. Це настільки неможливо – чому я живий? Я впевнений, що ті люди, з якими я в черзі розмовляв, найімовірніше, загинули. Багато людей, може, були набагато гіднішими, ніж я. Скільки волонтерів загинуло, які годували. Вони в першу чергу загинули. Вони на вулиці стояли і готували для всіх їжу у великому казані. А мама моя, що зараз робить? На мене зараз бомба впала, а вона… вона вже думала, що я мертвий.
Ми побігли відразу кудись. Біжимо по Маріуполю, а там весь Маріуполь зруйнований. Весь! Біля Філармонії стояв бусик, у нього залітає Ліза та її мама, і вони починають їхати. А я думаю: „Я, що, один залишаюся повністю?”. Вони цього водія просять, щоб він зупинився, бо, типу, я їхній родич, ми одна сім’я. Він зупинився, я сів на руки мужику. Їдемо і це таке щастя, просто тому що ми живі, ми їдемо. Такий жах відбувається, поки ми їдемо, але я був такий радісний… Цей стан… Ти сумніваєшся в тому, чи реально це все. Просто сумніви… уже по хер на все.
Нас висадили на трасі біля села Мелекіне (кілометрів 20 на південний захід від Маріуполя). Воно окуповане, але там не стріляють. Над нами літають російські літаки, вони всі на Маріуполь, а ми йдемо і просто щасливі. Зупиняється попутка, на мене дивляться: „Чувак, ти що в костюмі Людини-павука?”. – „Так”. – „Ну, сідай, підвезу”.
.
Я не можу тут просто лажанути
У Мелекіному з’явився зв’язок. Я телефоную мамі, і я просто вдячний Богу за те, що я їй сказав про театр першим, перш ніж вона це побачила в новинах, тому що те відеоповідомлення було останнім, що я їй відправив, і вона потім 16-го б побачила таку новину.
З’явився інтернет, з’явився зв’язок, „Водафон”. Виявляється, офіційно всім жителям Донеччини поповнювали рахунок: „Ми раді, що ви живі! Ми вам поповнили рахунок, будь ласка, зв’яжіться з родичами”.
А Україна не те, що бореться, вона перемагає. Ми дуже довго плакали від щастя. Ми сиділи в окупації, у будь-який момент хтось міг підійти, а ми на вулиці, брудні, напівголі, але настільки були раді. Люди стали відходити на метр один від одного, і всі дзвонимо родичам.
Коли я зателефонував мамі, не зміг навіть слово сказати. Одразу почав плакати, і вона теж. Ми просто ридаємо і виємо. Мама каже: „Скільки тобі тисяч відправити? Десять? Двадцять?”. – „Я не знаю, ще нічого не зрозуміло, де я буду взагалі”.
Друзі всі повиходили на зв’язок: „Ти таке пекло пережив…”. Мене просять щось сказати, а я не можу, починаю плакати. Я все ще „там”.
У Мелекіному люди знайшли якусь робу, щоб я міг одягти на костюм Людини-павука, допомогли трохи, нагодували. Ми дізналися маршрут. З Маріуполя потрібно рухатися не в Мелекіне, а в Мангуш (кілометрів 20 на північ від Мелекіного), далі в Бердянськ, а потім у Запоріжжя. У Мангуші ми розкрили будинок, але його господарі нам дозволили. Вони були десь у Німеччині і сказали: „Ви його розкрийте, якщо будете за ним стежити”. Там ми бачили всі ці „гради”, які обстрілюють Маріуполь. Тобто поруч зі мною стоїть „орк”, який пускає все це на Маріуполь.
У Бердянську ми жили в школі. Там ми записалися, нарешті, на коридор, який планували відкрити з Маріуполя, але відкрили з Бердянська. Жили там кілька днів. Кілька днів тут, кілька днів там. Ми так і не дочекалися коридору, і самі виїхали з міста, і, виявилося, що всі ці автобуси „орки” не пускали в місто. Вони стояли кілька днів, і чекали хоча б одну людину, щоб поїхати, але ніхто цього не знав. Пішов слух, і всі вибігли з Бердянська і сіли вже не по черзі, як ми записувалися, а просто хто як помістився. І все – ми їдемо на Запоріжжя…
Коли ми їхали в Запоріжжя, було десь 20 блокпостів. І вони так: ДНР, буряти, кадировці, росіяни. ДНР – найбільші мерзоти, зрадники, які знають географію України, і їх хвилює саме прописка. Це те, чого я боявся. Я свій паспорт порвав на фіг – у мене в ньому була прописка [в Донецьку], і показував тільки закордонний. Там написано, що я просто громадянин України.
Мені довелося разів 15 вигадувати історію, чому в мене немає паспорта, і чому я корінний маріуполець. „А де батьки?”. – „А чому ти тут?”. – „Чому ти кажеш, що жив у гуртожитку?”. Тобто постійно потрібно було щось придумати. Це такий стрес-тест. Він стоїть із кулеметом, а ти думаєш: „Я вже стільки пройшов, я не можу тут просто лажанути”. А в мене на очах просто висаджували чоловіків.
Вони просто знущалися на повну. Перевіряли по людині, спеціально тягнули час. Поки той автобус перевіряють, хтось вийшов на вулицю на перекур, приходить військовий і починає стріляти в повітря: „А ну зайшли назад в автобус! Варіться в цій херні! Ви не маєте права подихати свіжим повітрям!”.
.
Я студент, я звик безкоштовно грати
Коли виїхали, це було таке [сильне] враження… Заходить наш український військовий, а ми всім автобусом накинулися так… Ми його зацілували, а він до цього звик… Це було таке щастя бачити цей прапор, бачити Запоріжжя.
Нас одразу нагодували, поселили в дитячий садок і запитали: „Ви куди? На Львів чи тут залишитеся?”. Там нас розподілили, все було так добре організовано. Потім опинилися у Львові, а потім вирушили в Калуш (кілометрів 120 на південь від Львова) до родичів моєї дівчини. Вони потім поїхали в Польщу і Німеччину, а я поїхав до свого діда в Коломию (кілометрів 200 на південь від Львова).
Я почав працювати на заводі в Коломиї. Ми робили тушонку для ЗСУ в Маріуполі. Я тоді не розумів, як вона потрапить до Маріуполя, якщо місто в оточенні, а потім було відео, у якому на вертольоті скидали запаси на „Азовсталь”, і там була та сама коломийська тушонка. Потім на мене вийшла [директорка Маріупольського драмтеатру] Людмила Леонідівна. Вона зраділа, що ми живі, запросила в Ужгород. Я там знову побачив Віру Федорівну, Олену, Ігоря…
Мене Людмила Леонідівна запитала: „Дім, ти хочеш узяти участь у проєкті про Василя Стуса?”. Навіть не те, що працювати в цьому театрі. Я не думав, що мені взагалі за це заплатять. Я студент, я звик безкоштовно грати. Я просто не зміг відмовити – саме я вижив, я вийшов із руїн цього театру.
Усе моє навчання пов’язане з цим театром, мій учитель зараз воює за цей театр. Я розумію, я не маю права…
Я не міг просто так вижити, коли загинуло 600 людей… Якщо стільки людей загинуло, а я ні, то я не загинув спеціально для цієї пропозиції. Вона запитала: „Ти не хочеш приєднатися до відновлення цього театру, з якого ти вийшов?”. Хто як не я маю його повернути до Маріуполя? Ну, звісно, я не можу собі морально дозволити відповісти: „Та ні, я краще на заводі буду працювати. Тут спокійно, з дідом”. Це все було не для цього. Тоді моє життя все одно б завершилося, тому що я саме для цього залишився в живих.
Я, звісно, погодився. Тим паче Стус – для мене це дуже символічно. Я топив за українську мову на Донбасі. Я теж із Донецька, я теж україноцентричний. Стус у Вінниці народився, але свідоме життя провів на Донбасі. У мене теж коріння на західній Україні. Після всіх подій, які пережив, як я не можу вірити в символізм? Для мене сам факт мого життя це символізм.
.
Наш театр я бачу на Донеччині
Я зараз живу тільки для того, щоб оновити цей театр, ось і все. У принципі, я з ним немов підписав контракт. Не той, який я підписав у кабінеті Людмили Леонідівни, коли влаштовувався на роботу, а коли я вижив. Саме тому мені зберегли життя, це як обов’язок. Саме тому просто зараз я тут, ми робимо вже шосту прем’єру.
Неважливо, навіщо я прийшов вчитися на актора – може, шукав себе, може, мені просто це подобалося. Усе це відбувалося саме для цього моменту „Х”, який стався, і тепер для мене все абсолютно зрозуміло. Бам – і все по поличках. Для чого я тут – що я роблю, у яких виставах я граю, з ким я йду по життю. Для мене все логічно, і я дуже чесний сам із собою.
Наш театр я бачу на Донеччині. Ми – єдиний функціонуючий український театр Донецької області. Після нашої перемоги, не факт, що ми зупинимося в Маріуполі, може, і в центрі Донецька. І було б дуже символічно саме там зіграти виставу „Крик нації”. Єдине майбутнє нашого театру – опинитися вдома. У принципі, як і моє особисте майбутнє.
Я не бачився з батьками з 2020 року. Це вже четвертий рік. Спочатку через ковід, потім війна. Хочу закрити цей гештальт – хочу повернути театр до Маріуполя. Точно так само як і поки не опинюся вдома і не побачуся з батьками. Не те, що я хочу все життя жити там, але я хочу просто прийти, побачити своїх батьків, обійняти їх, зняти російський прапор зі своєї школи, повісити там український. Знести пам’ятник Леніну, який у Донецьку застоявся ще з 2014 року. І, звісно ж, зіграти виставу на Донеччині, у нашому театрі, а далі, може, у мене з’явиться нова мрія в житті.
Уже рік минув відтоді, але я й донині не можу планувати більше, ніж за тиждень максимум. Мені простіше ставити на те, що я буду робити завтра. У нас завтра прогін, репетиція, я навіть не планую через тиждень, [коли] ми будемо десь у Німеччині. У мене завтра вистава і потрібно її показати якісно.