Михаил Каларашан#1
Игорь Китриш и Олена Била
Игорь и Олена – семья. Он родился в Харьковской области, она – в Донецке. Оба учились в Харьковском национальном университете искусств имени И. П. Котляревского, где и познакомились почти 20 лет назад. Оттуда переехали в Мариуполь, стали работать в драматическом театре.
Это был их первый театр: «Не тільки ми родина, але і театр наша родина. Зарплатні не вистачало, але було дуже багато роботи», – рассказывает Олена.
Почти все время в Мариуполе жили в общежитии, всего несколько лет назад им удалось купить квартиру, за которую выплачивали долги и в которой делали ремонт. Всей этой жизни наступил конец, когда 24 февраля 2022 года российская армия начала оккупировать территорию Украины, захватывая метр за метром, город за городом.
С начала полномасштабной войны России против Украины, их семья – Игорь, Олена и сын Матвей – перебрались в общежитие музыкального училища. Они жили там до тех пор, пока не услышали о возможности покинуть Мариуполь по гуманитарному коридору, который взялся обеспечивать Красный крест. Точкой сборов объявили Мариупольский драмтеатр.
К 15 марта в театре жили около 1200 человек. Каждый день с 5 марта «коридор» откладывался «на завтра» – российская сторона не выполняла свои обещания и продолжала обстрелы. Потеряв надежду дождаться «коридора», многие люди решают выехать из Мариуполя самостоятельно – кто-то прикрепил куртку Красного креста на лобовое стекло, другие писали «Дети» на машинах. На свой страх и риск колонна двинулась в сторону уже оккупированного на тот момент Бердянска. Вообще для всех, кто хотел из Мариуполя попасть на подконтрольную Украине территорию, Бердянск был своеобразным «хабом» – там можно было немного отдохнуть и, набравшись сил, поехать через многочисленные блокпосты дальше – в Запорожье.
Среди решившихся на это были Игорь и Олена. С ними были их сын, мопс и двое студентов музыкального училища. До Бердянска добирались 9 часов, хотя это всего в 85 километрах, и раньше такой путь занял бы чуть больше часа.
Когда вновь оказались на подконтрольной Украине территории, первым делом поехали в Харьков – там жила мама Игоря. Они забрали ее с собой, и отправились на другой конец страны – в Черновцы. В Харьковской области не было театра, а оставаться в профессии для них было очень важно, поэтому устроились на работу в Черновицкий театр.
А 6 мая стало известно, что Донецкий театр будет возобновлять свою работу. Многие работники театра к тому времени были либо в Европе, либо где-то в Украине – работали в других театрах, либо оставались в Мариуполе (и перешли на сторону россиян). Игорь с Оленой откликнулись на предложение, и отправились из Черновцов в Ужгород.
.
Ми розуміємо, що цього вже не буде
Ігор: Ми жили як у тумані, і почали відходити від усього цього десь восени. На той час ми вже перебралися до Ужгорода, почали роботу, поставили виставу „Крик нації”, уже поїхали на гастролі до Кракова (Польща). А потім почали ставити вже якусь іншу виставу, і це все було, знаєте, тече життя і тече, і все нормально, і все добре, але почало приходити розуміння того, щоб було, що могло бути, що буде.
Олена: Важко говорити про те, що начебто нічого не трапилося, бо все ж таки є війна, а ми переїхали в місто, в якому немає навіть комендантської години. Люди трошки по-іншому поводяться, розуміють і ставляться до цього. Вони знають про те, що їхні батьки, їхні сини вирушили захищати батьківщину, вони бачать, що ми поїхали звідти. Може і так хтось сприймає? „Ну, ось виїхали, ну, якось так уже рік минув, ну, і влаштовуйтеся, що вам ще?…. Що ви ще хочете?”. Вони просто не розуміють, що взагалі-то в нас немає дому, у нас немає навіть кухонного начиння. Важко людям це донести.
Ми зараз влаштувалися в нашому театрі завдяки тому, що в Ужгороді нас прихистив Закарпатський театр. Тому в нас є можливість дивитися і їхні вистави. 2-3 дні тому ми дивилися виставу і чомусь на нас так нахлинули якісь такі спогади про свій театр. Ми навіть трошки розчулилися. – Чому? Тому що ми все ж таки пропрацювали 20 років в одному театрі – у нас був свій глядач, у нас були свої ролі, у нас були свої улюблені ролі. Ну і кожен актор мріє про бенефіс у своєму театрі, але ми розуміємо, що цього вже не буде. Не тільки не буде там квартири – не буде і наших друзів. Але, тим не менш, ми залишилися в професії і знаходимося на творчому фронті.
.
Він так і не побачив вільної України
Олена: Частина трупи залишилася в Маріуполі, ми навіть не знали їхнього ставлення [до Росії]. Для нас було несподівано, що вони там залишилися. Вони відновили, виявляється, другий театр – він уже вважається Маріупольським республіканським театром. Там залишилося дуже багато людей з адміністративної частини, а от акторів не дуже багато. Але тут [в Ужгороді] ми відновлювали театр взагалі з нуля.
Ми 1 червня [2022 року] приїхали – у нас не було навіть сценарію. Ми всі брали участь. Приїхали, і одразу почали дивитися документальні фільми, читати багато книжок, опубліковані листи до сина – Дмитра Стуса.
Ігор: Стус на той час був єдиний, хто відроджував українську мову в Донецьку. Саме за це потрапив у табори. Для нього слово – зброя. Його заарештовували двічі: перший раз 1972 року, а вдруге – 1980 року. Дали 5 років. Помер він ще до закінчення терміну. Його тіло не дозволяли забрати, щоб поховати на батьківщині, таким було ставлення. Його тіло мало досидіти його термін. Він так і не дожив, не побачив вільної України.
Для нашої країни зараз взагалі це все боротьба. Так ми намагалися показати, як боровся Василь Стус, щоб українці так само боролися з тими „совєтськими” людьми, які залишилися досі в Росії.
Олена: Уже не має сенсу збирати щось, щось планувати. Ти вже розумієш цінність життя по-іншому. Якісь речі взагалі-то вже не мають цінності. Будемо здорові, будемо намагатися вкладати всі свої сили у відновлення і продовження життя Маріупольського театру, тому що в цьому ми бачимо свій сенс життя. Життя своєї дитини – що ще ми можемо дати їй як не спокійних здорових батьків, які можуть супроводжувати її в майбутнє, забезпечити їй батьківський тил.