#2
Віра Лебединська
Коли 2014 року почалося вторгнення, мій чоловік, заслужений артист України, переїхав [із Донецька] до Харкова. Його запросили, тому що він оперний співак. Дитина у справах поїхала, а я трохи затрималася до початку 2016 року, поки не вирішила все, а потім потрапила до Маріуполя. Не скажу, що за своїм бажанням, але так склалися обставини.
Спочатку була викладачем у спеціалізованій музичній школі в Маріуполі, вела уроки класичного сольного співу для дітей, а за місяці три мене запросили в театр. Була репетитором вокалу для акторів театру. Якраз у той час ми ставили „Білу ворону” – це мюзикл. Потрібна була робота над вокалом з акторами. Я була задоволена тим, що зробила саме по вокалу, бо в нас була єдина манера виконання цих пісень, і мені подобалася ця робота, але після того, як пропрацювала рік, наше управління запросило мене завідувати музичною частиною. Я трохи подумала, адже раніше мені не доводилося працювати керівником, але потім погодилася. З 2018 року була керівником музичної частини Маріупольського театру. Зараз я також обіймаю цю посаду, але працюю актрисою.
.
На душі було дуже сонячно
Маріуполь знаю ще з радянських часів. Коли працювала актрисою [в Донецьку], ми туди приїжджали на гастролі. Мені не дуже подобалося це місто. Жахливе повітря – там було багато заводів. Не можна було вдягнути нічого білого, бо все ставало сірим за одну годину.
Коли переїхала туди [у 2016-му], побачила, що Маріуполь почав змінюватися. Туди почали вкладати гроші, і місто змінювалося буквально за рік, за два, я його не впізнавала. Я купила квартиру в центрі – за дві зупинки від театру. Там виклали все бруківкою, і я із задоволенням ходила пішки в театр на підборах. Будинки реставрувалися, [будувалися] нові будівлі – і їх фарбували в жовті, зелені кольори, а якщо сонця не було, на душі було дуже сонячно.
Я жила в районі „тисячки”. Таку назву район отримав, бо там був магазин „Тисяча дрібниць”. А ще там облаштували Площу Свободи та Миру, де стоїть дуже гарний фонтан. Навколо площі встановили декоративні опори – 25 голубів. Може вони й залишилися, може з ними нічого не сталося, але коли це працювало, було дуже барвисто – грала музика, працював фонтан. Це було настільки гарно і все це знаходилося біля мого будинку.
.
Куди я поїду, я тільки борщ зварила?
Коли почалася війна, я спочатку не повірила. Я не могла навіть подумати, що в нашому XXI столітті таке може відбуватися, що люди можуть наважитися бомбити інших людей. [Директорка] Людмила Леонідівна мені зателефонувала відразу і сказала: „Віра, збирайся, поїхали”. Тоді ще можна було купити квитки. Це було 24-го, квитки ще були. Я розсміялася – куди я поїду, я тільки борщ зварила? Просто не могла уявити [що буде потім], хоча я Донецьк пережила, і вийшло так, що з Донецька мене вигнали, але все одно не могла уявити, що таке буде відбуватися. І син мені казав: „Збирайся, виїжджай”. Навіть ще до війни радив виїжджати! А я: „Ну як? У мене ж кіт! Речі!”. Якби я знала, все кинула б.
У місті вже не було світла, води, але центральний район ще якось функціонував. Я не знала, що робити, не знала, як поводитися, куди піти. Знайомих у мене практично не було, а тих, кого знала в театрі, – це колеги.
Я вже розуміла, що мені потрібно виїжджати, тому що якщо я потраплю до росіян, не знаю, що вони зі мною зробили б. Я це розуміла, і це приводило мене в жах.
Намагалася знайти перевізника – ніхто, нічого. Потім пропала вода, світло. Я була одна вдома і подумала: „Якщо мене тут уб’ють, тут уже не розкопають, не знайде ніхто. Зарядного пристрою в мене не було, щоб якось підзарядити телефон. Син ще знав, що я поки що не в театрі, але я йому сказала, що піду туди, тому що тут уже жахливо – почалося оточення, і я чула, що кільце оточення дедалі звужувалося й звужувалося, і я чую дедалі більше й більше вибухів.
У мене кіт був, Габріельчик, я його забрала, взяла продукти, зібрала документи, поклала в рюкзачок гроші. У мене була одна валіза і сумка. Я взяла речі, які, можливо, мені не потрібні були, але вони були мені дорогі. Не розумію, чим я керувалася під час вибору речей, але все ж таки зібрала їх. Уже довелося йти пішки – нічого не ходило. Я не могла дійти до театру, хоча це всього 3 зупинки, бо вже почалися обстріли. Я не знала, де впаде міна. Сусід знайомих, який якраз був на машині, довіз до театру. Через обстріли тоді всі їздили швидко.
.
Не дай бог щось упаде, це могила
Я приїхала в театр 4 березня 2022 року. Там уже була наша Оксана, вона мене зустріла, відчинила двері. Я її побачила і ми розплакалися. Вона каже: „Віра Федорівна, ми у вашому кабінеті, у напівпідвальному приміщенні”. І я кажу їй: „Боже, будемо разом”.
Запасу акумулятора в телефоні було мало, я тільки зателефонувала синові й сказала, що вже в театрі. Облаштувалися ми в моєму кабінеті. Я з собою бабусину Біблію взяла. Це для мене дуже важливо, бо в мене таке відчуття, що саме вона мене врятувала. Я дуже багато молилася. Ми з Оксаною сідали ввечері за столом, у нас там був чай, було те, що ми ввечері могли їсти, ми відкривали Святе Письмо: 90-й Псалом, 60-й, 50-й і ми читали. Мені здається, що все-таки Бог почув нас, тому що розбило все, але нашу кімнату не зачепило. Вона була буквально перед сценою. Епіцентр вибуху припав на центр залу, а наша кімнатка збоку від сцени. Зліва напівпідвал і одразу вхід у кімнатку. Як нас не зачепило?
[Спочатку] Нас було не дуже багато [в театрі], але коли оголосили евакуацію, не знаю, як поширилася звістка, але люди стали приїжджати до театру. Чекали чогось. Чекали автобусів із червоним хрестом, але нікого не було, а коли починався обстріл, люди кидали машини і бігли в театр.Прийшли з Міськвиконкому і кажуть: „Скільки місць у залі? Ми говорили: „Не можна селити людей у залі, бо не дай боже, щось упаде – це могила”. „Відкривайте все одно, запускайте людей”.
Ми відкрили і натовп пішов. Усе було переповнено. Перший поверх, зал, усі коридори були забиті, другий поверх – забитий людьми. На третьому не було. З боку службового входу – перший поверх забитий, де черговий – теж забито, пожежна частина, підвал – скрізь жили люди. Усі сиділи просто на підлозі.
Коли зробили перший „перепис”, у театрі було десь 1200 людей. Потрібно було якось жити, щось робити. Була жінка-електрик, вона взяла обов’язок показувати людям, куди йти і де розміщуватися. Ми з Оксаною взяли на себе прибирання зі службового входу, перший і другий поверх: сходи підмітали, мили туалети.
.
Зрозуміла, що взяла речі, які не гріють
Спочатку ми їли свою їжу, а потім вона закінчилася. Тероборона бачила, що людей багато, і їм потрібна якась допомога, і вони почали приносити сюди їжу зі зруйнованих магазинів і складів. Спочатку не було води зовсім, потім Міськводоканал почав привозити воду в цистернах. Світла й опалення не було. Як на зло на дворі стояв березень, почалися морози -10 градусів, настільки було холодно… А люди сиділи, хто в чому був. Я приїхала з якимись речами, а потім зрозуміла, що взяла речі, які не гріють. Вони мені, загалом, подобалися, але теплого нічого не було, тільки халат.
Люди організувалися – облаштували польову кухню, але я не пам’ятаю – не варили, а щось пекли. Може хліб спекли, один раз. А так – розпалювали багаття. У нас було кафе, нам дали каструлі, і Міша, він був… Дай бог не був, а є, сподіваюся, вони виїхали… Міша – кавказець, і він з усього, що привозили – з риби, морепродуктів, робив нам якусь їжу. Не дуже багато, але люди хоча б не голодували. Раз на день ми отримували їжу, але привозили печиво, цукерки дітям, і нам трохи діставалося. Ми це розвантажували, складали, отримували.
Потім стали приїжджати люди з немовлятами – розбомбили пологовий будинок – військові привозили якісь речі, теж із розбомблених магазинів.
Помитися було ніде. Економили воду, щоб вистачило почистити зуби, помити руки. Зробили бейджики людям. У мене такий бейджик навіть залишився, він зараз в Ужгороді. Ми поставили виставу „Маріупольська драма”, я там його використала. Ми ходили з цими бейджиками, і люди знали, що до нас можна підійти і вирішити якесь питання.
Привозили генератори, але людей було дуже багато, і я не могла зарядити телефон. І крім цього, не скрізь був зв’язок, не скрізь ловив телефон. Біля нас був новий собор, біля нього можна було „зловити” мережу, але оскільки я пройшла Донецьк, і мого колегу з музичного училища вбило осколком, розуміла, що виходити не буду. Боялася, бо літаки летіли через кожні 3 хвилини. Мені так здавалося, і вони летіли бомбити „Азовсталь”.
.
Ми вірили, що Маріуполь не здасться
Я вірила, що врятуюся в цьому театрі. Не знаю, що було б удома, але в театрі, у моєму кабінеті все буде добре. Я молилася, читала Євангеліє, просила в Бога: „Господи, будь ласка, мені так хочеться…”. Ну, я не все ще зробила в житті, ще в мене… багато справ.
У нас з’явилося радіо і тепер ми могли черпати інформацію. Були зведення, які давали надію. Ми вірили, що Маріуполь не здасться, я дуже в це вірила, але ми не знали всієї обстановки, що ми з усіх боків оточені, що ми в кільці. Ми слухали радіо, а потім і радіомовлення припинилося.
Люди були різні. Коли ми відчинили двері [театру], дня за два, я зайшла в [глядацький] зал, і бачу – ламають крісла. Я ще кажу: „Люди добрі, що ж ви робите? Це ж майно, ну як можна?”. А вони мені у відповідь: „А де нам спати? Де нам їсти?”.
Я театральна людина, хоч у цьому театрі пропрацювала всього 6 років, але в мене щеміло серце – це ж святиня, театр. Я зрозуміла, що ми нічого не зможемо з цим зробити. На жаль, такою стала для нас нова дійсність.
Ми спершу не закривалися, а потім, коли до театру набилося 1200 людей, коли виходили, залишали когось із нас у кімнатці, тому що заходили якісь молоді люди, які щось шукали.
.
„Дівчата, театру немає”
Ми з Оксаною вставали в різний час, бувало прокидалося о 10 годині, але саме 16 березня ми встали дуже рано, і дуже рано все прибрали. Оксана була дуже нервова, я була дуже розгублена, тому що розуміла, обстановка до такої міри, як кажуть, розжарена, що ми навіть не знали, що робити, і в цей день, багато хто виїхав. Вони до цього, 15-го, теж виїжджали.
Я не пам’ятаю, скільки було… Ми закінчили з Оксаною обхід, я присіла, поруч бігав мій котик, я його нагодувала, а в нього і їжа закінчувалася, він їв тільки ковбаску. Думаю – бідний, чим же я тебе буду годувати далі? Я не могла всидіти на місці й запитала Оксану, чого ми тут сидимо? Запропонувала піти в костюмерний цех, узяти там якісь хустинки… Якщо будемо йти, потрібно документи прив’язати до себе. Вона так сказала: „Сидіть, я вам кажу! Віра Федорівна, сидіть!”. Я мовчки дивлюся. Кіт пробіг… Я не бачила, вона потім розповідала, що за хвилину до події кіт стояв на дибах – спина вигнута, шерсть догори встала, і він їй в очі дивився. Я сиділа і вдруге сказала їй: „Ну що ми сидимо? Пішли!” – „Я вам сказала сидіти!”. Я замовкла. Така гнітюча обстановка, хотілося бігти.
Раптом ми почули гул літака, він якось пролетів, і відразу свист бомби. Ось цей жахливий свист. Ми кинулися в глуху кімнатку, де нічого не було. Я вибуху не чула, удар якийсь, а потім хлопок, і ніби вакуумний вибух. Я так розумію, що вона впала, а потім усередині вибухнула.
Не було вибуху „ба-бах”, усередині гучний був якийсь вибух і одразу пролунали крики людей: „Допоможіть! Допоможіть!”.
Штукатурка вся посипалася, ми всі стояли в цій кімнаті, не знаю, скільки часу минуло, мені здавалося, що я так і стояла. Коли вийшли, дверей не було. Вішалка, речі наші – нічого не було, все кудись винесло. Залишилися тільки двері в маленькій глухій кімнатці. Люди дуже сильно кричали, а потім настала тиша.
[Чоловік Оксани] Сергій каже: „Я зараз піду, подивлюся”. Коли він прийшов, обняв нас і каже: „Дівчата, театру немає. Збирайтеся, трупи я прикрив. Нам потрібно йти, зараз обвалиться все і ми звідси не вийдемо”.Я почала кричати, кликати кота, куди він подівся, я не знаю. Шукати його я не могла, бо Сергій кричав вибиратися. Якби ми трохи затрималися, почався артилерійський обстріл, а ми звідти вже не вийшли.
Був жах, ми не розуміли, що відбувається. Коли ми вискочили, Оксана падала, я якось чіплялася… там трупи були, ми не могли… Це ж не просто трупи – це люди, які жили в кімнаті біля сцени. Раніше там жила Еллочка, моя знайома, потім вони поїхали, і на їхнє місце прийшла сім’я – чоловік, дружина і дитина. Ось цей чоловік і жінка – вони там лежали, а де була дитина, я не знаю. Потім, коли ми піднялися, потрапили в хол – люди виходили з бомбосховища [театру]. У бомбосховищі ніхто не постраждав. Якось так пройшла ударна хвиля, що не постраждало бомбосховище і наша кімнатка. У когось капала кров, у когось були якісь поранення, але вони виходили. А з іншого боку лежала дівчинка, можливо, мертва, батьки були біля неї. Це все відбувалося як у тумані. Ще не було пожежі, портрети наші ще висіли.
.
Це апокаліпсис
Я не виходила [з театру] два тижні і те, що я побачила, це апокаліпсис. Такі гарні будівлі були, все було доглянутим, тепер усе згоріло, нічого немає, і театру немає, і чорні дерева навколо.
Чомусь ми побігли до моря. Тільки ми пробігли квартал, почався артилерійський обстріл. Ми просто встигли. Після цього обстрілу, я подивилася назад, там уже все вигоріло. За нами може чоловік 15 вискочило. У підвалі людей однозначно завалило. Там у підвалі був кабінет Оксани, її чоловік намагався його перевірити, але все завалило.
Ми бігли до Піщанки. Це селище, там просто гарний пляж. Маріупольці їздили туди відпочивати. Машиною туди їхати 20-25 хвилин, мені здавалося, що ми добігли за 20 хвилин, так час спотворився. Десь ми зупинялися, щоб перепочити, але я у свої роки не відчувала втоми, це був шок.
Ми прибігли на Піщанку – вона розбомблена, всі будинки зруйновані. Один будинок був цілим. Але нікого немає. – „Оксано, навіщо ми сюди прибігли?” – „У мене є знайома, вона, можливо, тут живе”. Ми йдемо, приречені, всі брудні, у штукатурці. Вийшла молода жінка і покликала із собою. Вона привела нас до себе і каже: „Тут наша сусідка, зараз вона живе у моєї мами, ви можете побути тут”. Жінка принесла нам поїсти. Перед будинком була велика яма, напевно, впав якийсь снаряд, вікна всі вибиті, але можна було розтопити піч. Холодно було.
Ми з Оксаною розташувалися на диванчику, а хлопці десь на підлозі. Ми не спали, бо літали літаки кожні 5 хвилин, один туди, інший – сюди, і ми не знали, скинуть бомбу сюди, чи ні. А жінка, яка нас привела сюди, сказала, що їх уже бомбили до цього. Спочатку це село, потім пішли на „Азовсталь”. – „Зараз нас бомбити не будуть”.
Ми переночували ніч… Ну, як переночували, швидше, пересиділи. А куди йти, ми не знаємо. Вранці та жінка принесла щось нам поїсти і питає: „Що ви будете робити”? Перевізника немає, йти нам нікуди, ми будемо морем іти до Бердянська. І жінка каже: „Гаразд, у вас є водій?” – „Так, Сергій водій”. У них машина була, але не було палива. І коли театр розбомбили, машину накрило стіною. Жінка каже: „У нас є дві машини – одна велика, для сім’ї, а інша тут стоїть. Сідайте, поїдемо з нами, ми останні, хто вибереться з цього села”. Я не знала, як дякувати Богові. Розуміння, що ти нічого не можеш зробити, ця безвихідь, вона просто [вбиває].
.
Моє щастя, що в них тоді не було комп’ютерів
Ми заправилися і поїхали. До Бердянська ми якось доїхали, але було дуже багато блокпостів. Я знала, що з ними розмовляти треба дуже обережно, бо ти не знаєш, на кого потрапиш. У нашій машині жінки сиділи і Оксанин хлопець, йому 19, але він був студентом і в нього були документи. Вони перевіряли – на мене дивитися було неможливо, я мала жахливий вигляд.
Коли ми виїжджали з міста, вони [російські солдати] вже практично були в центрі [Маріуполя]. Ми ще не знали, що Бердянськ окупований, але коли доїхали до Мангуша, це одразу за Маріуполем, зрозуміли, що дорогу вже зайняли – там стояли росіяни. Моє щастя, що в них тоді не було комп’ютерів. Вони записували нас ручкою, хто виїхав, дивилися наші паспорти і все. Ми їхали довго – нас гальмували, заглядали в сумки.
У Бердянську був жах – стільки народу, що ніхто не приймав, ночувати було ніде. Ми поїхали до церкви, і нас прихистила християнська церква. Маріупольців пускали – ми були такі страшні, що вони нас пустили і нагодували.
Дві доби ми там ночували – не могли виїхати, бо не було палива. Нікуди не виходили – тільки в магазин по воду. Коли оголосили евакуацію, десь об 11-й ми зібралися, а евакуації немає. На вихід стоїть дуже багато машин, усі чекають евакуаційні автобуси з червоним хрестом, а нікого немає. Я кажу: „Я вас прошу, поїхали, не буде ніякої евакуації, поїхали”. І ми на свій страх і ризик поїхали. За нами прилаштувалося не дуже багато машин, 5-6 машин наших поїхало – така маленька колона.
Блокпостів дуже багато – штук двадцять. Доїхали до Василівки, це недалеко від Запоріжжя. А там попереду бій іде. Усе гримить і горить. Те, що ми побачили в нашій східній Україні, це жах.
Що вони зробили з нашою землею? Там були поля озимої пшениці – все це було зорано і переорано снарядами. Усе згоріле. Техніка – прямі попадання, іграшки валялися дитячі.
Коли доїхали до Василівки, там стояли кадирівці. Вони не пускали евакуаційні автобуси. Коли почався бій, бачу, евакуаційні автобуси розвернулися, і вони нас пропускають уперед – я так розумію, вони просто пустили нас на смерть: „Їдьте, як буде, так буде”.
.
Ми мало землю не цілували
Ми їхали – бах там, бах тут, бах туди. Там горить, там вибухає. По дорозі, якою ми їхали, міст обвалився, і ми об’їжджали селами. Села горять. Коли дісталися обхідними дорогами, там хлопці [українські військові] наші були, ми ледь землю не цілували.
Потім приїхали в Запоріжжя, нас там зустріли і розмістили в дитячому садку. Ми були раді всьому – там було тепло і там була гаряча вода. Три тижні – 21 день – ми практично не купалися. Ми були вдячні тому, що нам дозволили прийняти душ у тій маленькій душовій.
Ми не могли відмитися. Ми милися, а чорна вода з нас усе лилася і лилася.
Коли я зателефонувала синові, вони думали, що я загинула. Театр розбомбили 16-го, я змогла йому зателефонувати тільки через 4 дні.
Коли я побачила залізничний вокзал у Запоріжжі – це нагадувало 41-ий рік. Люди стоять біля вагонів. Десятки тисяч людей. Майже 30 годин ми їхали – ввечері не було світла в поїзді, потяг дуже часто зупинявся, бо не знали, чи є колії або чи будуть летіти літаки. Намагалися, щоб ніхто не бачив, що їде потяг.
Я вийшла на якійсь станцій поруч зі Львовом. Син мене зустрів. Ми приїхали в [місто] Самбір, він мене там у готель заселив. Людина, яка там приймала, злякалася мене. Потім, коли я переодяглася і вийшла, він попросив вибачення.
Я прожила там днів шість, потім син мене відвіз в інше місце. Десь півтора місяця відпочивала, бо після шоку дуже важко себе почувала.
.
Театр – теж зброя
Ми приїхали в Ужгород у травні. Людмила Леонідівна зателефонувала мені й запитала: „Приїдеш в Ужгород відновлювати театр?”. Я одразу поїхала. Ми приїхали, нас зустріли, дали нам гуртожиток – дуже гарний. Там усе є, приємно жити. Ми почали працювати. Наша перша вистава – „Крик нації”.
Для мене була дуже важкою ця перша вистава, тому що потрібно було це все пережити. Але якби я не приїхала до театру, може, було б ще важче.
„Крик нації” для мене свого роду оновлення. Це вистава про нашу мову і про наше життя. Я говорила, що раніше була російськомовною, тільки коли приїхала в Ужгород, почала розмовляти українською мовою. Так, я і зараз не дуже добре розмовляю, можливо, у моїй мові ще багато російських слів, але я відмовилася від російської. Театр – теж зброя, мова – теж зброя.
Якби ми в Маріуполі розмовляли українською мовою, рашисти не говорили б, що ми одна нація. Ні, ми не одна нація. За менталітетом не одна нація, за побутом не одна нація, за чистотою – теж не одна нація.
.
Мій будинок [у Маріуполі] досі стоїть
У мене було бажання після стресу все волосся прибрати. І я це зробила в Ужгороді. Перед Новим роком я постриглася під машинку – у мене таке полегшення було, мені так радісно чомусь стало. Я дві доби нікому не показувалася, ходила в шапці. Я була практично лисою, а коли я вперше зняла шапку, спочатку був шок, але потім мені сказали: „Віра Федорівна, а вам дуже добре!”.
Мій будинок [у Маріуполі] досі стоїть, він уцілів. Я намолила цей будинок: „Боже, нехай він збережеться”. Попадання були, але квартира збереглася, її навіть не розграбували, вона на другому поверсі. Там живуть зараз наші актори, вони зателефонували – вони хороші. Він вірменин, а вона – росіянка, але вони ніби „поза політикою”. Вони повернулися, тому що в них син у Ростові, вони поїхали туди, потім повернулися до Маріуполя, а їхній будинок з лиця землі стерли. Вони мене набрали і кажуть: „Віро, стоїть будинок. Твій будинок стоїть, а нам ніде жити” – „Заходьте, якщо все приберете, там усе є”. Вони прийшли і стали там жити. Я не знаю, чи повернуся я туди… буде Україна – напевно, так. А якщо ні, можна сказати, що подарували їм.